Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України від 16.01.2003 №436-IV (надалі – ГКУ) нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Тож, чинним законодавством встановлено, що сторони мають право самостійно в договорі встановити строк нарахування пені. Якщо ж строк нарахування пені в договорі не встановлений, то пеня може нараховуватися не довше, ніж 6 календарних місяців, незалежно від строку порушення виконання зобов’язання.
Водночас, цією нормою не врегульоване питання, як саме сторони повинні викласти в договорі положення про строк нарахування пені, в результаті чого виникають різні позиції щодо наявності чи відсутності в договорі врегулювання цього питання.
Тож, саме вищевказане різне тлумачення змісту договору про застосування строку пені (вжитого в ньому формулювання «за кожний день прострочення» як підстави установлення іншого строку нарахування пені, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГКУ) стало підставою для розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №911/952/22 (постанова від 16.10.2024).
Суди попередніх інстанцій, з чим погодилася Велика Палата Верховного Суду, зробили висновок, що формулювання «за кожен день прострочення», цілком відповідаючи закону, лише встановлює порядок нарахування пені, але жодним чином не визначає період чи строк, за який вона має нараховуватися.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що поденне нарахування пені є ознакою, яка вирізняє її серед інших видів неустойки (штрафних санкцій) та визначає механізм обчислення (визначення розміру) пені.
Тож, вжитий законодавцем у цьому випадку займенник «кожний (кожен)» пояснює формулу обчислення пені, за якою загальна сума пені визначається шляхом множення ставки пені на кількість днів прострочення.
Своєю чергою, період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі – початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов`язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, «до повного виконання зобов`язання», «до дати фактичного виконання», «до повної сплати заборгованості / погашення боргу», «протягом року / усього періоду існування заборгованості» тощо.
Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду в цілому не відрізняється від сталої судової практики, а лише, вчергове, підтверджує, що правильне та точне формулювання положень договору, які максимально захищають інтереси відповідної сторони, є важливою запорукою як успішної співпраці з контрагентом, так і, за необхідності, отримання позитивного рішення суду.