Статтею 192 Господарського процесуального кодексу України від 06.11.1991 № 1798-XII (надалі – ГПК України) передбачено право сторін на укладення мирової угоди. Так, мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов’язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
Тож, здавалося б, мирова угода – це фактично юридичне оформлення взаємних компромісів сторін, а також один із проявів наміру боржника, за певних обставин, сплачувати заборгованість, виконати певні дії тощо.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 193 ГПК України, у разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.
Отже, на перший погляд, жодних «підводних» каменів під час укладення мирової угоди немає, але, не варто забувати, що мирова угода – це фіксація взаємних поступок сторін, а не лише боржника (відповідача). Зазвичай, під час укладення мирової угоди, позивач відмовляється від стягнення штрафних санкцій, надає боржнику розстрочку зі сплати заборгованості тощо, тобто часто втрачає частину того, на що мав право розраховувати, якби судовий спір вирішився шляхом ухвалення рішення суду щодо предмету спору. Своєю чергою, боржник, зменшивши таким чином суму заборгованості або отримавши інші «привілеї», жодним чином не гарантує виконання положень мирової угоди, більше того, за її невиконання не передбачено жодних додаткових санкцій, крім стягнення заборгованості в примусовому порядку шляхом відкриття виконавчого провадження.
Саме така ситуація склалася в процесі стягнення заборгованості, яку супроводжували спеціалісти KGBS. Так, під час судового провадження боржник – агрокомпанія повністю визнав заборгованість та, враховуючи складний час для розвитку зазначеної галузі, вмовив укласти мирову угоду, відповідно до якої позивач відмовився від стягнення штрафних санкцій, а також боржнику було надано розстрочку на шість місяців зі сплати заборгованості. Напочатку боржник вчасно погашав заборгованість, проте через три місяці повністю перестав платити, а також припинив комунікацію як з кредитором, так і з KGBS.
Звісно, з метою стягнення заборгованості, було відкрите виконавче провадження, проте, на момент його відкриття, грошові кошти на рахунках боржника вже були відсутні, а майна, з якого можна було б здійснити стягнення, в наявності не виявлено. Тож, укладення мирової угоди у вказаному судовому провадження не лише зменшило суму, на отримання якої кредитор мав право розраховувати, але й ще надало боржнику відстрочку в стягненні боргу, тобто втрачено час, протягом якого, можливо, останній зміг вивести всі активи, з яких можна було стягнути борг.
Чи вдалося б стягнути заборгованість за умови, що мирова угода не була б підписана, – на цей момент однозначно відповісти неможливо, проте, на нашу думку, укладення мирової угоди – це не лише прояв довіри до боржника, а ще й високий ризик для кредитора.